[multilanguage_switcher]

Слов’янськ. Куленепробивний жилет, фен і фото дітей. Це ті речі, які Катя забрала з собою, коли тікала з Донецька. Вона б ніколи тоді не подумала, що це прощання з домом може бути на багато років, а може бути й назавжди. В минулому році вона зі своєю сім’єю переїжджала вже п’ять разів. «Я вже так втомилася від усього цього,” зітхає вона.

Це всього лише одна з історій, які розповідають у стінах молодіжного центру. Молоді люди зі Східної України описують за допомогою фотографій і текстів своє життя після втечі із зони бойових дій. Євгеній Скрипник, довготелесий підліток в капюшоні, сказав, що війна принесла на Донбас багато страждань, і вказує на фотографії на стіні. У той же час це був «дзвінок для пробудження”, каже 19-річний. «Я зрозумів, що я повинен зайняти активну позицію».

Два роки тому Скрипник працював у центрі «Теплиця» в східноукраїнському місті Слов’янськ. За підтримки пожертвувань із Західної України, вони орендували приміщення для магазину в центрі міста. Світлі кімнати, українська поезія на стінах, фліп-чарти та сірі панелі, на яких висять плакати: «Донбас – наша земля”. Увечері поет співатиме в національному одязі України і філософствуватиме про природу та Батьківщину. Гості задаватимуть питання на російській мові, а він відповідатиме на українській.

Але не завжди ситуація тут була настільки спокійною. 12 квітня 2014 будівлю адміністрації Слов’янську було захоплено під керівництвом російського полководця і розвідника Ігоря Гіркіна (бойовий псевдонім: Ігор Стрєлков). Це і вважається початком війни в Східній Україні, яка триває і донині і яка, за даними ООН, забрала близько 10 000 життів.

Проте на щастя Слов’янськ залишився майже неушкодженим: вже влітку 2014 року місто зі 110000-жителів знову потрапило під контроль України. Сьогодні лінія фронту між провладною армією і проросійськими сепаратистами проходить 80 кілометрів на схід від Словʼянська. Поки не було й жодного дня, коли б уздовж довгої 500 км лінії фронту мовчала зброя. Зараз ми називаємо Слов’янськ «післявоєнним».

Сонне провінційне містечко зі старою радянською ментальністю

Те, що проросійські сепаратисти змогли закріпитися в Слов’янську, не випадково, вважає Скрипник. Тихе провінційне містечко, тісні економічні зв’язки з Росією, сильний вплив радянського менталітету і звичка дозволяти іншим вирішувати свою долю: Все це створило сприятливі умови для просування в Слов’янську гасел «російської весни», які пропагували краще життя в складі Росії, а також називали політиків Києва фашистами. Тільки зріле громадянське суспільство могло б запобігти повторенню подібних подій. «Тільки ті, хто знає все про свою Батьківщину і свою історію, не піддаються впливу пропаганди,” говорить Скрипник.

У декількох метрах від готелю знаходиться головна площа Слов’янська. Танення снігу перетворило вибоїни в глибокі ями. Масивна підставка — єдине, що залишилося від статуї Леніна з бронзи, адже всі памʼятники «вождю» в Україні були повалені в результаті «декомунізації».

За нею стоїть п’ятиповерховий бетонний блок. Плакат блакитно-жовтого кольору, кольору українського прапора, вітає відвідувачів міської адміністрації. Саме там сепаратисти три роки тому відсиджувалися, ніби в фортеці, і закликали опозицію проти нового уряду в Києві.

Денис Бігунов, який раніше працював в міській адміністрації, все це добре пам’ятає. Коли в Слов’янську правили люди Гіркіна, його офіс був перетворений в камеру тортур. У підвалі будівлі утримували людей, також там тримали колишнього мера, який спочатку співчував сепаратистам, але потім впав у немилість. В цей час Бігунов був серед числа борців з сепаратистами. Рушники, стрічки і матрац покритий брудом і слиною, — ось що він виявив в своєму кабінеті, коли російські і проросійські бойовики втекли з міста. Але ці погані спогади не є причиною, чому він більше не сидить в адміністрації. 29-річний чоловік, натхненний «революцією гідності», хотів відновити своє рідне місто. Його основними цілями були: вхід до ЄС, піднесення про-української свідомості громадян і боротьба з корупцією.

Для цього Бігунов став активістом організації «Сильні громади», яку підтримує американське Агентство з розвитку «USAID». Він разом з колегами виявляє недоліки в регіональній політиці і захищає цивільні права. Коли мер нещодавно з держкоштів купив ефірний час на місцевій телевізійній станції, Бігунов разом з громадкістю організували акцію протесту. Контракт з телеканалом було розірвано, а 100000 гривень (близько 3500 євро) перейшли до державного бюджету.

«Політики тепер знають, що ми їх контролюємо,» говорить Бігунов. Між іншим, мер також бере участь в нарадах активістів. А засідання міської ради транслюються в Інтернеті. Якщо раніше політики були корумпованою елітою Донбасу, яка ніколи не несла відповідальності перед своїми громадянами, через що і стала можливою «Російська весна», то зараз політика стала більш відкритою для діалогу. І це один з невеликих кроків, які змінили Слов’янськ з 2014 року, вважає Бігунов.

А щодо молодіжного центру, то Скрипник це один з тих, хто як і раніше оптимістично дивиться в майбутнє. «Більшість учасників Центру — це в основному молоді люди, які стали набагато активнішими за останні три роки», каже він. Він хоче залишитися в Слов’янську, незважаючи на похмуру економічну ситуацію. «Якщо ми нічого не змінимо, то цього не зробить ніхто,» говорить він.